Нижні та Верхні Ремети – від монастирських відлюдників до чехословацьких колодязів
Нижні Ремети розташовані в 16 км від Берегова та в 2 км від річки Боржава, населення – близько 850 чоловік. Вазом із сусіднім селом Верхні Ремети складають адміністративну одиницю - Нижньореметівську сільську раду, але зовсім скоро стануть складовою нової Великоберезької ОТГ.
Назва села походить від угорського слова «remete» — відлюдник. Історія села пов'язана із монастирем ордена Святого Павла, єдиного католицького ордену угорського походження. Цей орден був заснований в 1263 році за підтримки Ватикану, в XIII—XIV століттях мав 8 монастирів, 4 з яких – на території нинішнього Закарпаття, зокрема, один з них знаходився на території нинішнього села Нижні Ремети. Монастир вперше згадується в документі 1329 року. Завданням монастиря було розповсюдження католицизму, у зв'язку із чим він отримав королівські привілеї, зокрема, позбавлення від сплати податків за водяний млин на річці Боржава. В 1566 році монастир зруйнували турецькі війська під час набігу на Трансільванію, в 1590 його рештки, разом з поселенням, що виникло навколо, були пограбовані військами трансильванського князя Баторі. Відтак, на межі XVI—XVII ст. монастир припинив своє існування. Втім, за свідченням історика Тиводара Легоцького, ще у середині XIX. століття в селі збереглися залишки монастирських стін, висотою близько двох метрів, з готичними вікнами і фрагментами живопису. (Цікавий факт – зі словом «ремети» є ще кілька населених пунктів, зокрема, Тур’ї Ремети (Перечинський район), колишній хутір Ремети в Ужгородському районі, Реметя-Міке («малі Ремети») та Реметі в Румунії, а також село Велика Ремета, з однойменним відомим монастирем, в Сербії).
З каміння, що лишилося від зруйнованого монастиря, в ХІХ столітті в Нижній Реметах звели церкву св. Василя Великого, тоді – греко-католицьку. Перша греко-католицька парохія існувала в селі з кінця XVII століття, в середині ХVIII-го тут звели дерев'яну церкву, з двома дзвонами. Вона згоріла в 1849 році, і на її місці збудували каплицю. Нову, муровану церкву почали будувати в 1856 роцы, завершили в 1861-му. Протягом існування храм неодноразово ремонтували. Поруч із церквою знаходиться дерев'яна восьмигранна каркасна дзвіниця. Після Другої світової війни, коли греко-католицтво на території України заборонили, храм став православним, і зараз належить цій конфесії.
( Collapse )
Назва села походить від угорського слова «remete» — відлюдник. Історія села пов'язана із монастирем ордена Святого Павла, єдиного католицького ордену угорського походження. Цей орден був заснований в 1263 році за підтримки Ватикану, в XIII—XIV століттях мав 8 монастирів, 4 з яких – на території нинішнього Закарпаття, зокрема, один з них знаходився на території нинішнього села Нижні Ремети. Монастир вперше згадується в документі 1329 року. Завданням монастиря було розповсюдження католицизму, у зв'язку із чим він отримав королівські привілеї, зокрема, позбавлення від сплати податків за водяний млин на річці Боржава. В 1566 році монастир зруйнували турецькі війська під час набігу на Трансільванію, в 1590 його рештки, разом з поселенням, що виникло навколо, були пограбовані військами трансильванського князя Баторі. Відтак, на межі XVI—XVII ст. монастир припинив своє існування. Втім, за свідченням історика Тиводара Легоцького, ще у середині XIX. століття в селі збереглися залишки монастирських стін, висотою близько двох метрів, з готичними вікнами і фрагментами живопису. (Цікавий факт – зі словом «ремети» є ще кілька населених пунктів, зокрема, Тур’ї Ремети (Перечинський район), колишній хутір Ремети в Ужгородському районі, Реметя-Міке («малі Ремети») та Реметі в Румунії, а також село Велика Ремета, з однойменним відомим монастирем, в Сербії).
З каміння, що лишилося від зруйнованого монастиря, в ХІХ столітті в Нижній Реметах звели церкву св. Василя Великого, тоді – греко-католицьку. Перша греко-католицька парохія існувала в селі з кінця XVII століття, в середині ХVIII-го тут звели дерев'яну церкву, з двома дзвонами. Вона згоріла в 1849 році, і на її місці збудували каплицю. Нову, муровану церкву почали будувати в 1856 роцы, завершили в 1861-му. Протягом існування храм неодноразово ремонтували. Поруч із церквою знаходиться дерев'яна восьмигранна каркасна дзвіниця. Після Другої світової війни, коли греко-католицтво на території України заборонили, храм став православним, і зараз належить цій конфесії.
( Collapse )
Гать – придорожнє село із старовинним млином
Cело Гать (населення – близько 3.100 чоловік) знаходиться приблизно посередині між Берегово (до якого 12 км) та Мукачево (16 км), через село проходить річка Мерце. Подорожуючим воно відоме як село, в якому в розпал туристичного сезону ледь не біля кожної придорожньої хати влаштований торгівельний пункт – не лише звичні для місцевості овочі-фрукти, але й крам, необхідний для купання (надувні круги, рушники тощо), іграшки, віники і безліч іншого.
( Collapse )
( Collapse )
Богородчани: бароковий костел, будинки в обмін на газопровід та самоспалення проти русифікації
Містечко Богородчани на трасі між Франківськом та Надвірною ми легко б проскочили, якби не помітили з вікна цікавий католицький монастир (про нього згодом).
Джерело: Вікіпедія
Вирішили зупинитися і дізналися стільки цікавинок а моє питання у міській групі викликало великий інтерес, що вирішив написати .( Collapse )
Містична атмосфера у Сороцькому: закинутий костел, сіре небо та трагічне самогубство графа-мецената
Здавалося б Тернопільщина вже вивчена до останнього клаптика землі, але ні – є ще нові місця здатні дивувати.
Таким став закинутий костел у селі Сороцьке Теребовлянського району – з обласного центру сюди якихось 30 кілометрів.( Collapse )
Гуняди – українське село з пам’ятками «чехословацької цивілізації»
Наслідком Тріанонського договору, підписаного 4 червня 1920 року між союзними державами Антанти та Королівством Угорщина, стало, поміж іншого, входження території сучасного Закарпаття до складу новоутвореної держави Чехословаччини, в якості землі (краю) під назвою Підкарпатська Русь. Чехословацька епоха на Закарпатті тривала менше 20 років, але лишила по собі величезний матеріяльний слід у вигляді мережі шкіл, лікарень та амбулаторій, мостів, нових міських кварталів – в характерному, легко упізнаваному стилі, зазвичай з домінуючими ознаками «функціоналізму» - напрямку в архітектурі, якому притаманні простота, доцільність і власне функціональність (яскравий приклад - Берегівська лікарня – яскравий представник чехословацького функіоналізму)
Одним з цікавих і ще мало вивчених слідів епохи «Чехословацької цивілізації» на Закарпатті є створення нових сіл, історія яких не багатовікова, як у більшості закарпатських, а починається в 1920-х роках. Нова чехословацька влада, бажаючи міцно закріпитися на нових землях, одразу після отримання Закарпаття розпочала в краї політику, що отримала назву «слов’янізація угорського пограниччя». В її рамках розгорнулася колонізація підкарпатських земель біля кордону з Угорщиною, вздовж Тиси від румунської границі і до Словаччини. В результаті було засновано цілу низку поселень, які стали основою кількох сучасних сіл. Ці поселення заселялися і чехами (так званими легіонерами), але здебільшого - переселенцями з гірських малоземельних районів нашого краю. На Берегівщині яскравим представником цього явища є низка сіл в межах нинішньої Свободянської сільради (див. "Свободянський кущ", посаджений чехословацькими легіонерами" ). Таким же взірцем є й село Гуняди, що відноситься до Мочолівської сільради. Його заснували в 1927 році 24 родини переселенців з Міжгірщини. Згодом їх стало більше, це були також вихідці з нинішнього Міжгірського району, а також Хустщини та Тячівщини. І нині в селі, з його приблизно 300 мешканцями, понад 90 % становлять українці – а поруч стародавні й понині переважно угорські села. Цікаво, що назву хутору чехословацька влада залишила угорську, на честь відомої родини Гуняді, яка володіла навколишніми землями (див. На чию честь? Вулиця Гуняді ) Набагато пізніше, в радянський час, село хотіли перейменувати на «Прикордонне», та не встигли. За пізнішої рядянської доби хутір вважався частиною сусіднього села Мочола, а статус окремого села отримав тільки в 1990 році, залишившись в складі Мочолянської сільради.
( Collapse )
Одним з цікавих і ще мало вивчених слідів епохи «Чехословацької цивілізації» на Закарпатті є створення нових сіл, історія яких не багатовікова, як у більшості закарпатських, а починається в 1920-х роках. Нова чехословацька влада, бажаючи міцно закріпитися на нових землях, одразу після отримання Закарпаття розпочала в краї політику, що отримала назву «слов’янізація угорського пограниччя». В її рамках розгорнулася колонізація підкарпатських земель біля кордону з Угорщиною, вздовж Тиси від румунської границі і до Словаччини. В результаті було засновано цілу низку поселень, які стали основою кількох сучасних сіл. Ці поселення заселялися і чехами (так званими легіонерами), але здебільшого - переселенцями з гірських малоземельних районів нашого краю. На Берегівщині яскравим представником цього явища є низка сіл в межах нинішньої Свободянської сільради (див. "Свободянський кущ", посаджений чехословацькими легіонерами" ). Таким же взірцем є й село Гуняди, що відноситься до Мочолівської сільради. Його заснували в 1927 році 24 родини переселенців з Міжгірщини. Згодом їх стало більше, це були також вихідці з нинішнього Міжгірського району, а також Хустщини та Тячівщини. І нині в селі, з його приблизно 300 мешканцями, понад 90 % становлять українці – а поруч стародавні й понині переважно угорські села. Цікаво, що назву хутору чехословацька влада залишила угорську, на честь відомої родини Гуняді, яка володіла навколишніми землями (див. На чию честь? Вулиця Гуняді ) Набагато пізніше, в радянський час, село хотіли перейменувати на «Прикордонне», та не встигли. За пізнішої рядянської доби хутір вважався частиною сусіднього села Мочола, а статус окремого села отримав тільки в 1990 році, залишившись в складі Мочолянської сільради.
( Collapse )
Моя Украина. Былое и нынешнее древнего Самбора.
Самбор - районный центр во Львовской области, районный центр и город областного подчинения. В настоящее время там проживает около 35 тыс. человек.
Моя Украина. Авторские гобелены в музее Михаила Биласа в Трускавце.
На один из первых моих постов о Прикарпатье получила комментарий с жесткой рекомендацией не рекламировать Трускавец, как место возможного отдыха в нынешних коронавирусных реалиях. Причины в нем назывались вполне объективные, продиктованные исключительно заботой о здоровье сограждан.
Бердичев сегодняшний. Прогулка по городским улицам.
И, наконец, заключительный пост о Бердичеве — много фото и совсем мало текста. Просто картинки из города, в котором провела один неполный день.
И начну, конечно, с вокзалов. Железнодорожный был построен в 1955 году по типовому проекту архитектора Красицкого. По этому проекту были также построены вокзалы в Конотопе, Мироновке, Йошкар-Оле и Каменск-Шахтинске.
Историческое здание конца 19 века не сохранилось — было уничтожено немецкой авиацией в 1944 году.
Бердичев туристический. Замок и монастырь.
Ну, и наконец, главная достопримечательность Бердичева — Монастырь босых кармелитов -впечатляющий архитектурный комплекс с оборонительными стенами, башнями и великолепным костелом в стиле барокко.
